- Психодиагностика и экспертиза в области психологии;
   - Консультирование, психокоррекция взрослых и детей;
   - Семейная консультация и психокоррекция;
   - Соционическая диагностика, психокоррекция, профориентация;
   - Группы личностного роста и коррекции;
   - Обучающие очные и онлайн курсы.
  Для записи на приём к одному из специалистов, записи в обучающую или   коррекционную группу, или для организации совместных мероприятий:
   Телефон (м.): +38-066-305-68-07
   Почта: psychological-center@hotmail.com

  
О центре
Персоналии
Предшественники
Филиалы
Наши новости
Разное в мире
Книги
Статьи Р.П.Еслюка
Статьи по психотерапии
Статьи по соционике
Христианское искусство
Поиск
Статьи по религии
Психология
Религия
Соционика
Эзотерика
Искусство
Культура
Оздоровительные системы
Разное
 
 Домой  Книги и статьи / Сонети  Карта сайта     Language ru eng
Книги
Статьи Р.П.Еслюка
Статьи по психотерапии
Статьи по соционике
Христианское искусство
Поиск
Статьи по религии







 
Сонети
( Надежда Медведовская, канд. фил. наук )

Світло - тінь
(вінок сонетів)

Посвята маестро І.Т.

1
Радіти ніби і нема причин,
Та варто лиш почати все з початку-
І будні не залишаться без змін,
Якщо покласти радості печатку
На кожне слово, думку, подих, рух-
А це не важко для твоєї волі,
І внутрішній стає чіткішим слух
До коренів прихованого болю.
Хіба не дивна річ? Якась мана:
Скрізь чуєш лихо, а душа сміється.
Коли ж побачиш, що біда мина,
Таємний жаль у серці зостається.

Так, радість без печалі нікуди-
Як в музиці сплелися два лади.

2
Та варто лиш почати все з початку-
І знову хутко забуваєш все.
Ну що там ті похмурі сни і згадки,
Коли нестримна радість понесе
Тебе в краї омріяні надхмарні,
Де й натяку на темряву нема?
Де певність, що співаєш не на марне,
Бо твій слухач – гармонія сама.
Поглянуть в очі їй…на мить єдину!
І враз щось помінялося в тобі.
Чого, здається, треба ще людині?
Чи ти шукаєш сутінків собі,

Де голос розтає на безголоссі-
Так міцно світло з тінями злилося.

3
І будні не залишаться без змін,
Коли, вже повернувшися з мандрівки,
Твій погляд на екрані сірих стін
Прокрутить вперше кольорову плівку.
Тут все не так. Поблякли кольори.
Та й мало їх лишилося у тебе.
А там тобі казали: все бери!
Та як розлити по кишенях небо?
Здається, там напився досхочу –
Тож звідки темна спрага тут взялася?
От –от, здається, знову полечу-
Якби ж хоч крапля…звідти пролилася…
 
Отак ходи між стінами води-
І спробуй, перехід тонкий знайди.

4
Якщо покласти радості печатку-
Міцну, щоб не прорвалась темнота,
Замкнуть поганий настрій у шухлядку,
І посмішку надіти на уста,-
То все одно, підступно зрадять очі
Те, що ховає від усіх твій грим,
Що ти й від себе заховати хочеш-
Та як замкнути в підземеллі грім?
Колись назовні все одно проб’ється
І розтрощить дощенту всякий жаль-
Так, мабуть, серце з відчаю сміється,
Це дивний сміх, гіркіший, ніж печаль.

Немає згоди – так вже повелося –
Між тим, що мало буть - і відбулося.

5
На кожне слово, подих, думку, рух
Завжди знайдеш у себе ж протилежність.
Якщо звільнити невгамовний дух,
Потрапиш дуже швидко у залежність.
Ніколи знать не будеш - чим твою
Наповнить душу кожна мить наступна,
Немає переможців у бою
За те, що невловиме й неприступне.
Немов раптовий спалах на екрані,
Твоя душа крізь дзеркало живе
Проступить силуетом філігранним –
І знову в підземелля запливе,

Де стіни снів невидимі й міцні,
І спробуй, не згуби себе в тіні.

6
А це не важко для твоєї волі-
Ось тільки  реквізит собі збери.
Весь час в якійсь знаходимось ми ролі,
І звикли грать за правилами гри.
Насильством волі долю не зломити,
Зате акторством можна обійти.
Ти справді хочеш щось в житті змінити?
Як кажуть, це не поле перейти.
А що, коли й собі примірить маску?
І  чим вона темніша звіддаля,
Тим цікавіше стане потім казка –
Наприклад, про сумного короля.

Ось тільки маска творчості не личить,
Коли до світла тягнеться обличчя.

7
І внутрішній стає чіткішим слух,
І чітко розставляє пам’ять віхи –
Коли приходить невідомий друг
Зі словом незбагненної потіхи.
Ти, може, голос цей колись і  чув,
Та так давно… І де, в якій країні?
Ти, може, очі  ці ще не забув,
Та чи вони належали людині?
Ти ж не боїшся стріти двійника,
Пізнать себе у образі чужому?
Ти чуєш – хтось давно тебе гука :
Ну, годі спать, ходімо вже додому!

Ти тут  один. А там, у далині-
Заснули десь твої труди і дні.

8
До коренів прихованого болю,
До витоків тривоги й самоти-
Від радості, від легкості, від волі
Не так уже й далеко треба йти.
Прямісінька дорога, не забудьмо,
Хоч стежка непримітна і вузька.
А щоб її знайти, то поміж людьми
Здобудь собі наймення дивака.
Тоді ходити нею поведешся,
Аж поки слух твій не сягне взірця.
І може, як між люди повернешся,
Дадуть тобі наймення мудреця.
 
Аж поки догорять спокійні свічі
Далеко, на забутому узбіччі .

9
Хіба не дивна річ? Якась мана:
Ось маєш спокій, маєш дні веселі.
Чому ж примхлива Муза  обмина
Твою умиротворену оселю?
Чого їй треба – блискавки, вогнів?
Ну добре, прогуляємось “по муках”.
Та видобуть нічого не зумів-
Ні кольору, ні образу, ні звуку.
То й що? Хіба життя не благодать?
Смакуй по краплі тиху насолоду.
За віщо, справді, ладен ти віддать
Так тяжко завойовану свободу?

За те, щоб давні бурі оживить?
А ти уже стомився їх будить.

10
Скрізь чуєш лихо-а душа сміється,
Їй з чорних хмар цих тільки б пити й пить.
І розум від нещастя  не вжахнеться,
А силою новою закипить.
В цей день - усяку, найстрашнішу кару-
З відкритим зустрічатимеш лицем,
Сам кинешся під вибухи, під хмари,
Напоєні отруєним свинцем.
Вогонь палає - нічим загасити,
Скінчилась гра - та нікуди піти,
І тільки залишається просити
Останнього притулку в самоти,-

Куди вже зарікався повернутись.
Покинуть все…спочить на дні…забутись…

11
Коли ж побачиш, що біда мина,
Не озирнешся на бої запеклі.
І справді, видно, не твоя вина-
Що ти не хочеш раю, ані пекла.
Це твій двійник, душі твоєї тінь
Отак жартує з різними речами,
Та невловима, ніби хвиля, рінь
Стояла завжди муром поміж вами.
Подумать: ти - це він, чи навпаки?
Майнути - хай на мить – у круговерті,
Торкнутися холодної руки-
Зловісний знак імли, прикмета смерті!

В очах завіса ночі ще тремтить,
А тінь твоя і в темряві не спить.

12
Таємний жаль у серці зостається,
Коли відходять інші всі жалі –
Що доти ця завіса не порветься,
Аж поки сам не підеш ти з землі,
Що сам себе ти так і не узнаєш,
А що казать про інших вже тоді!
З німих облич хіба що прочитаєш
Їх свідчення в останьому суді.
Твій свідок, другий ти – він не єдиний,
Мабуть, нам безкінечність всім ім’я -
Хоча не перейде за часу стіни
Бентежна таємниця ця твоя.

Вона - не мрія, і не може збутись,
Та й сам не хочеш ти її позбутись.

13
Так, радість без печалі - нікуди,
Мажор не відділити від мінору.
Та все ж до них сміливо підійди,
Щоб роздивитись близько грань прозору.
За нею - відображення твоє
Живим переливається потоком,
Немов посеред гір луна зіллє
Те, що вловить не можна тільки оком.
Дивись і слухай. Зайве все відкинь.
Ти перейшов уже останні межі.
Серед усіх тонів – знайома тінь
Твоє обличчя мудрістю змережить.

Без неї світло світлим не бува,
Бо це вона у щасті ожива.

14
Як в музиці сплелися два лади,
Так міцно світло з тінями злилося,
І спробуй, перехід тонкий знайди
Між тим, що мало буть - і відбулося.
І спробуй, не згуби себе в тіні,
Коли до світла тягнеться обличчя.
Заснули десь твої труди і дні
Далеко, на забутому узбіччі.
А ти уже стомився їх будить.
Покинуть все …спочить на дні… забутись …
А тінь твоя і в темряві не спить,
Та й сам не хочеш ти її позбутись.

Бо це вона у щасті ожива-
Без неї світло світлим не бува.

04.05.1999.

ЯПОНСЬКІ НАСПІВИ

Посвята Л.

1

 З саквами й настроєм легким
Переступив поріг,
Без жалю свій покинув дім
Для тисячі доріг.
Так поривався я знайти
Щось в світі чарівне,
Що навіть сестри і брати
Не втримали мене.
“Прощайте!” - весело гукнув,
Брилем в останнє їм змахнув
Через полів межу…
Коли вернусь - не знаю я,
Не жди мене, сім’я моя,
“Щасливо!” - всім скажу.

А щастя в кожного своє -
В спокої чи в труді,
Тим радість затишок дає,
Тим - роки молоді,
Тому - малих онуків круг,
А іншому - жона,
Тому - книжки,чи вірний друг,
Чи чарочка вина.

А я ще змалечку такий,
Відлюдник і неговіркий,
Чому - не знаю сам.
Не знаю ще, куди піду,
Та щастя все ж своє знайду
Десь у блакиті там.

2

Через тихий струмок
Гарно влітку брести
І з суріпки вінок
По дорозі сплести.
Дві маленькі хатинки
На кручі висять,
Золоті порошинки
В повітрі тремтять.
Цілий вік у дорозі -
Мов хвиля морська!
Не спинюсь на порозі,
Бо доля втіка.

3

Я бачу, ти до гір не звик
І мабуть, заблукав.
Спинись, самотній мандрівник,
Це ж вечір вже настав.
Куди ти підеш сам вночі,
Забув про урвищ дим?
Не хочеш говорить - мовчи,
Та гостем будь моїм.
Чим на холодній спать землі
У заростях хвощу,
Переночуєш у теплі,
І чаєм пригощу.
І звідки взявся ти такий,
Напевне, звіддалік?
Якийсь похмурий і шорсткий,
Чудний ти чоловік!
У нас такий прегарний край,
А ти спішиш - куди?
А втім, заходь, не забувай,
Радітиму завжди.

4

Чи забуть колись я зможу,
Як збирала мальви квіти
І поклала в узголів’я
Цей рожевий зорепад?

Чи забуть колись я зможу
Холод росяний світанку,
Що зігнав з небес всі зорі,
Ніби сон з твоїх повік?

Чи забуть колись я зможу,
Як пішов ти - і ні разу
Не оглянувся на білу
Хижку між зелених гір?

Чи забуть колись я зможу,
Як стояла і дивилась,
А слова усі замерзли,
Мов побив їх раптом град?

5

Мій пане, ти того й не знав,
А я одним живу.
До Острова Духмяних Трав
На човні допливу.
Там променяться солов’їв
Високі голоси,
Джмелів здіймаються рої
Від помаху коси.
М’якими травами встелю
Свій човен із сосни,
Глибокі глечики наллю
Я медом запашним.
Вернуся ще до темноти,
У дім пустий зайду …
Хоч знов мене покинув ти,
Та я тебе знайду.
Вінками свіжої трави
Я вистелю поріг,
Складу їх вище голови -
Щоб ти піти не зміг.

6

Чогось так радісно мені,
Знайомі все місця.
Вернувся в гори навесні -
І знов дівчина ця.
Поки ми бесіду вели
Під пісню негучну,
В Долині Кленів розцвіли
Всі вишні в ніч одну.
І засміялася вона,
І гілочку дала:
“Оце уже сама весна
В гостях у нас була!”
А я сказав, що в інший раз
І осінь приведу.
Чого ж так посмутніла враз?
“Не приведи біду.”

7

Попрощаюся з тобою -
Не в останній раз…
Скільки хмар над головою
Пропливає в нас!
І нащо їм вітер крила
В довгий шлях дає?
І нащо ті хмари вкрили
Серденько моє?
І нащо ніяк не можу
Обігнати їх?
І нащо не потривожу
Мир очей твоїх?
І нащо так поспішає
Осінь на вітрах?
І нащо тебе кохаю
Тільки у піснях?

 8
Почекай же ще, зостанься -
Хоч на мить ту коротеньку,
Поки полум’я не згасне,
І вогонь не догорить.

Почекай же ще, зостанься,
Дай, на тебе надивлюся -
Поки вітер не розкриє
З диким посвистом дверей.

Почекай же ще, зостанься,
Озирнись на мене, любий, -
І впаде мій тихий усміх
Квіткою тобі до ніг.

Почекай же ще, зостанься,
Ти зібрав сакви в дорогу,
Та забув мій поцілунок,
Забери його - і йди.

9
Мабуть, твої широкі рукави
Змішалися зі стеблами трави -
І змахують весь час услід мені.

Атласними стрічками кімоно
Ти заквітчала річки полотно,
Щоб я не збивсь з дороги на коні.

Тримаєш зір ліхтарики в руках
І вказуєш мені додому шлях -
Між вітряних долин

Привітно сяє стежка… Повернуть?
Та я ступив уже на іншу путь.
Вже пізно - я один.

10
Цілу ніч холодні дмуть вітри.
Я мовчу. І ти не говори.
Не дивись на полум’я в печі,
Не буди підземних вод ключі,
Що нуртують десь у глибині.
Бо нестримність їх - страшна мені.
Бо боюсь лишитись я одна,
Як впаде між нами ця стіна,
Бо боюсь - не втримаю тебе,
Не розлуки - я боюсь себе!
Краще не розбить мовчання мур,
Краще не збудить підземних бур,
Краще жить спокійно - як колись…
Тільки ж хвилі ті вже піднялись.

11
Опівночі міняють течію
Протоки хмар в небесному краю.
На захід верхні повертають путь,
Що срібний місяць в пелені несуть.
А нижні хмари линуть всі на схід,
Несуть від брата сонцеві привіт.
Мов два світила, у розлуці ми,
Розділені дорогами й людьми.
Я шлю до тебе за гінцем гінця,
Та ти не впізнаєш мого лиця.
На вітер кинув ти свої пісні,
Лишились тільки тіні їх мені.
Ми стоїмо на зведенім мосту,
А руки зустрічають пустоту.
Мов кораблі, ми пройдем пліч-о-пліч,
Аж поки в темну скотимося ніч.

12
Що після себе світові я залишу?
Вишні - весні,
Літу - голос зозулі,
Осені - клени червоні.

Що після себе світові я залишу?
Зорям - холодні струмки,
Сонцю - широкі ріки,
Місяцю - тихі озера.

Що ж після себе тобі я лишити зможу?
Тільки хатинку в горах,
І човен, засипаний листям,
І згасле багаття.

Що ж після себе тобі я лишити зможу?
Тільки могильний цей камінь,
І лютню стару,
І несповнену ніжність…


13

Шати гір моїх зелених,
Вкрийте голову мою!
Все одно ти йдеш від мене,
І печалі не втаю.
Ні один гірський струмочок
Не стікає до ріки.
А мені - лишивсь листочок
Із недбалої руки.
Все одно тобі - що стріха,
Що небес прозорий дах,
А мені - остання втіха -
Чорні клени у горах.
Навесні одягнуть клени
Знов убрання молоде…
Все одно ти йдеш від мене -
Це життя від мене йде.


14
Не дміть, гірські вітри, цієї ночі,
Під ковдрою холодного туману
Нехай у сні забудусь хоч на мить.
Не дміть, гірські вітри, цієї ночі,-
Нехай уранці знов спокійно встану,
І довгий шлях в очах замиготить.

А вітер з гір прийшов перед світанком,
І розтривожив пам’яті затоку -
Чи то твоя рука торкнулась серця?
А вітер з гір прийшов перед світанком,
І розливав на небосхил широкий
Сумних очей озерця.

А я не міг наважитись рушати,
Та все ж піднявся і пішов поволі,
Мов хмара, що чужій покірна силі.
А я не міг наважитись рушати,
Та все ж скоривсь - чиїй, не знаю, волі -
А може, просто - власному безвіллю.

15
Вечірні дзвони пропливли.
Я знаю - це вже по мені
Вечірні дзвони пропливли
В країну золотої мли.
І дивно - ніби й не журюсь,
І навіть думи не сумні,
І дивно так, що не журюсь,
Хоч вже скінчилися пісні.

А вже ж і я сама пливу
На тім вечірньому плоту,
А вже ж і я сама пливу
В країну золотої мли,
І дивно - ніби й не боюсь,
Хоч бачу знизу висоту,
І дивно так, що не боюсь,
Хоч вже і дзвони відгули.

Не знаю, чи навік засну,
Та застилає очі мла.
Не знаю, чи навік засну,
Чи може, встану ще зі сну…
Та пісню цю лишу тобі -
Не забувай, що я була,
І серце я лишу тобі,
Що мла приспати не могла.

16  
На схилах гір слідів ти не лишаєш,
Мов сон, пройшла по них.
Осінніми стежинами блукаю
Між кленів молодих.
Ступаєш легко, ніби дика сарна.
Як бранець, я іду.
На обрії загусло небо хмарне…
Коли ж тебе знайду?

17
Не плач, цикадо, у росі,
І для небесних зір нема
Любові без розлуки.

Не плач, цикадо, у росі,
Он бачиш - вже іде зима
На ці просторі луки.

І ти заснеш солодким сном,
В заметах снігових пісень
Своє забудеш горе.

Так! ти заснеш солодким сном,
Коли зіллються ніч і день
В одне ласкаве море.

А я на холоді лишусь -
І буду бачить, як навкруг
Все облітає, в’яне…

Так! я на холоді лишусь,
Немов якийсь злочинний дух,
На безвість вітром гнаний…


18
Покинутий притулок у горах
Навідав знову лютої зими -
Покинутий притулок у горах
Заслали хуги білі килими.
Стоїть маленька хижка, вся в льоду…
Та я вогонь під снігом розкладу.

А полум’я - мов маки навесні -
Ті, що цвіли серед пахучих трав.
А полум’я - мов маки навесні,
Що я в полях колись для тебе рвав,-
Мов той червоний маковий вінок,
Що надівала ти його в танок.

А полум’я - немов підступний звір,
Над беззахисним серцем нависа.
А полум’я - немов підступний звір,
Оманлива мені його краса!
Вона збудила спомини про ту,
Що не прийде в цю білу німоту.

19
З двох сторін крізь молоду листву
Зависає водоспадів вир,
З двох сторін крізь молоду листву
Пломеніють грізні очі гір.
Я до тебе цілий день пливу
Через сонця золотаву шир,
Я до тебе цілу ніч пливу
Через тіні мерехтливих зір.
Не змовкає лютня у руках,
Попливли мелодіями дні.
Не змовкає лютня у руках,
Не згасає серце у вогні.
Не знайду в твою країну шлях -
Видно, він заказаний мені.
Не знайду в твою країну шлях,
Та знайдуть тебе мої пісні.

20
Прокинувсь раптом на зорі
Від променів з вікна:
Сяйнула вишня угорі,
Немов сама весна.
Я біг в небесну далину,
Хотів спіймать мою весну,
Та так і не здогнав.
В оману, мріє, ти ввела,
Не вишня - хмара то була,
Що й слід її розтав.

Колись в далекому краю
Крізь вишень ніжний цвіт
Я бачив посмішку твою.
І хай немало літ
Спливло, мов листя по воді,
Я знову лину - як тоді-
До уст твоїх весни…
А ти смієшся далі все,
А вітер голос твій несе
В мої самотні сни.

21
По ріці Блакитний Водоспад
Пробігають хвилі і човни,
По ріці Блакитний Водоспад
Пропливає лодія весни.
Ту весну уже не повернуть,
Що для нас найпершою була,
Ту весну уже не повернуть,
Що на гілці вишні розцвіла.
Біла гілка вишні у руці
Раптом знову юність нагада-
Біла гілка вишні у руці,
І весняна радісна вода.

22
Іноді враз помітиш,
Як швидко зникає роса-
Ніби робити їй нічого
В цьому нечистому світі.
Іноді враз помітиш,
Як затемняє пилюка
Дзеркала чистоту-
Хіба це не образ землі?
Сумний він, цей світ!
Навіть коли розцвітають вишні.
Навіть тоді… А все ж
Очі твої
Несли в собі відблиски ранку,
Несплямленої чистоти.
Та я пройшов мимо неї,
Вже щастя ніде не знайду.
А все ж
Сльозами своїми омию
Дзеркало темне життя -
Хай там, де впадуть мої сльози,
Відкриється світлу воно.
1995

І останній шлях.
І перший.
І повернення додому.
І невидима сторожа.
Ніч іще, та скоро ранок.

Ризи, золотом прошиті,
Образи в корі смолистій,
Мозаїчним хором вітер
На верхів"ях диригує.

Це прошальна літургія,
Це землі дари осінні,
Калатають дзвони в хмарах,
Будять сонних унизу.

І ніхто не встав на поклик.
Ранок вже, і ніч минула.
Почалась моя відправа,
Ще не храм - і вже не дім.

А кого покличу в домі?
А кого пошлеш до храму?
А до кого озовуться
Вечір, ранок, ніч і день?

*********
*********
*********
Піднялось холодне лезо,
Каламуть забила подих.
Вже недовго, недалеко,
Вже іду на поклик твій.

******
******
******
1995/2009

Пієта
 
Е.Н. Рахліній на згадку про фрески
Кирилівської церкви
 1
Земля безвидна
Порожній діл
Мов гори мідні
Протоки крил
Розріжуть тишу
Тонким ножем
Кричать узвишшя
Невже невже
Невже вертаєш
День перший Свій
Невже згортаєш
Небес сувій
Невже то судна
Надходить мить
Земля безлюдна
Крильми тремтить.
2
А у надрах – тиша недоторкана,
Спить печаль, сторіччями приборкана.
Спить печаль – від сотворіння світу,
Сплять усі лихі передчуття.
Їх до часу можна присипити,
Та куди ж подітись від життя?
Час надходить кроком переляканим,
Грім збудив печалі і затих.
Ти не зійдеш в надра неоплаканим.
По сльозах пізнаєш Ти Своїх.
3
Хай знову
На поклик Йова
Твій голос бурі
Страшний тягар
З душі змете
Як з темних хмар
Зрива похмуре
Одіння вістря
Це золоте
Хай громовиця
Не забариться
З рясним дощем
І світ засяє
Ранково чистий
Чому цей щем
Не відступає
Як доля тисне?
4
“Бо прах єси і повернешся в прах”.
Страшне це слово у Твоїх устах.
Але страшніше те, що сходиш Сам
В похмурий край, де батько наш Адам,
Де весь наш рід спокутує свій гріх.
А що Тобі робити серед них?
Ні, не на те прийшов Син Чоловічий,
 Щоб панувать у славі войовничій.
Прийшов на труд, на муку і на хрест
Творець землі і осяйних небес.
Прийшов прийнять Свого творіння долю
Єдиний, Хто безмежну має волю.
5
Хай знаю
Немає краю
Земним турботам
Горить в мені
Твоє страждання
Хай знаю
Та не зміняю
Мою скорботу
На райські дні
Стлумлю ридання
Ти бачиш
Всесвітнє зло
І поки тліє
Бодай єдина
Душа в полоні
Гаряче
Твоє чоло
Не просвітліє
Над ніччю линуть
В крові долоні.
6
Простяглась печать Твого хреста
На вогнем зруйновані міста.
На ряди спаплюжених могил
Білосніжна тінь широких крил.
На плачі згорьованих людей
Тиха ласка стомлених очей.
І земля стомилась від боїв,
Від жорстоких і чужих богів.
Скільки літ вона спочинку жде!
Скільки літ вона до Тебе йде.
А шляхи ж і темні, і сумні –
І земля забулася у сні.
Розтяглась заціпеніння мить.
Та вона – усе ж таки – летить.

7
А Сьомий день
Ти дав для відпочинку
Лежиш у гробі
Празнуєш суботу
Давидів Сине
А Сьомий день
Хоч на малу часинку
Полегшить Тобі
Тяжку роботу
Жало зміїне
А Сьомий день
Твої притишить рани
Що Ти зціляєш
Цей рід лукавий
Землі утому
Сивини неба
А в Перший день
Ти встанеш рано рано
В саду гуляєш
Кінчаймо справи
Ходім додому
Ходім  до Тебе!
1995



Домой написать нам
Дизайн и программирование православие, христианство, религия, творчество
© 2020 Центр интегральной психологии, соционики и профайлинга